#вимагаю_медреформу: запорожцы в соцсетях массово делятся своим жутким опытом общения с медиками

#вимагаю_медреформу: запорожцы в соцсетях массово делятся своим жутким опытом общения с медиками

В соцсетях набирает популярность флешмоб #вимагаю_медреформу, в рамках которого украинцы делятся своим неприятным опытом общения с медиками, добавляя к своим историям соответствующий тег. Запорожцы тоже активно пишут истории о том, как их некачественно лечили, ставили неправильные диагнозы или просто хамили медики. 061 сделал подборку самых интересных историй.
Анна Курнацкая:
"Я щаслива жінка, яка чекає народження першої дитини від коханого чоловіка. Вагітність проходить без особливих проблем. Я їду на Великий Луг у санаторій для вагітних. Природа, процедури, обстеження, нові "пузаті" знайомі... Я вперше чую, як cтукотить сердечко малюка. Йому сім... місяців.
Але щось йде не так. У ніч з неділі на понеділок я прокидаюся серед ночі. Мене нудить. Швидкій добиратися довго, бо ми знаходимося далеко від цивілізації. Приїжджає не швидка, а якийсь роздовбаний катафалк. Дорогою я відчуваю животом кожну яму на дорозі і навіть кожен камінець.
Нас не хоче приймати жоден пологовий - і, правда, нащо комусь псувати статистику? Нарешті приймають. Надворі ще темно.
Мені погано. Починаються болі внизу живота. Медсестра трубкою слухає серцебиття - воно є. Мене відправляють блукати коридорами, які для мене стають ніби колами пекла. Я прошу мені допомогти, натомість одержую пачку направлень на аналізи і маю відповідати на питання, коли я мала перший статевий зв'язок.
Мене заводять у палату. І забувають...
Я чекаю до сьомої ранку, бо мені незручно раніше турбувати чужих людей. Нарешті сьома, дзвоню колезі з проханням про допомогу. Мною починають займатися вже по восьмій, коли персонал приходить на роботу після вихідного дня. Слухають серцебиття - його немає..."
Сергей Сидоров:
Дело было летом 2013-го, пошел я в июле сдать кровь в Запорожскую областную больницу для мамы нашей кумы. Ок, откачали у меня сколько надо, а потом через пару недель поехал я на морько с семьей. И уже на море звонит мне папа, он как раз тогда был в ЗП, с легким офигением в голосе - "тут приходили из нашей больницы по месту жительства, у тебя в крови нашли гепатит С, нам дали направление на областную инфекционку".
Летний отдых на морьке с Олей и детьми полетел к чертям от таких новостей, я в полном офигении еду в Запорожье из Новоконстантиновки. Это ж если у меня гепатит С, то я или налево ходил без предохранения, или по вене двигался. Пошли мы с мамой в Гепатоцентр при областной инфекционке, тамошний руководитель Доминика Петровна посмотрела на анализы от сдачи крови, посмотрела на повторные анализы, взятые уже в прибольничной лаборатории, и сказала - ну, значения пограничные, но давайте мы вам таки устроим курс лечения как у наркоманов, примерно на 80 тыс.грн. О том, что гепатит лечится по госпрограмме, нам не говорили - а потом, если мы бы согласились, то, по всей видимости, предложили бы вписаться на нее, за благодарочку. Но до обсуждения таких вариантов не дошло.
Мама, огромное ей спасибо, от таких цен напряглась и вышла на киевских инфекционистов. Поехал я в Киев, нас там принял умный интеллигентный дядя, из тех медиков, которых человекообразные в рясах из Лавры незадолго до этого выселили. Доктор глянул на анализы, глянул на меня, назначил еще пачку анализов по другим срезам. В итоге, через пару недель мне поставили диагноз - что у меня не гепатит С, а стеатогепатит, сиречь ожирение печени. Надо просто меньше жрать и больше бегать. Чем я сейчас и занимаюсь с переменным успехом, до сих пор вспоминаю, как меня хотели лечить.
Поэтому - ДА, Я ТРЕБУЮ МЕДРЕФОРМУ
Может, хоть что-то изменится в медицинской мафии".
Алексей Мосейко:
"Я був молодим лікарем, молодим спеціалістом, психіатром. Працював в обласній лікарні (не в Запоріжжі). В сусідній області закривали якусь сільську лікарню і до нас направили хвору, яка років 10 провела в тому закладі.
Почали шукати родичів (вона називала адресу), а виявляється, що її в якомусь селі віддаленого району вже поховали. І могила є, і хрестик. Не виписували хвору, бо треба ж було койкодні робити. Чим ця історія закінчилася я не знаю, бо далі справою міліція займалася.
А ось поруч з лікарнею, де я працював, був цвинтар. На ньому, окрім місцевих, ховали ще і психічнохворих. Тих, хто помирав від старості або соматичних захворювань. Хворі копали яму, колишнього пацієнта загортали в поліетилен і закопували.
Через те, що я був молодим і мобільним мене відправляли з "інспекцією" по районних лікарнях (статистику збирати). Чого я тільки там не бачив: і як хворі ходять в туалет в ямку, викопану біля лікарні, і гриби, які ростуть прямо зі стін, і багато чого іншого.
А найцікавіше, що я пишу допис і розумію, що на мене інші лікарі будуть косо дивитися. Мовляв, навіщо ти це розповідаєш. Знаємо, що жопа, але реформу не хочемо".
Ирина Пирогова:
"Долучаючись до вимог медреформи я думала про який кричущий випадок написати? може про те, як мене матом крили у колишньому роддомі№5 під час пологів? бо я дратувала лікарів криком та стогнами.
А може про лікаря офтальмолога, яка глянувши на мої червоні очі сказала - та то у вас від народження!
А може про молоденького отоларинголога, який побачив запалені міндалини, які були видалені з мого горла 30 років тому?
Ні, я все-таки про тата. Бо досі сильно болить.
Тато звернувся до лікарів з раком 4 ст. печінки за два місяці до смерті. Лікар онкодиспансеру звісно ж бачив діагноз і знав, що треба лише забезпечити пристойний кінець людині....але смикав скрюченого у три погибелі пацієнта і не назначав симтоматичне лікування до останнього.За останній перед смертю місяць тато був вимушений 4 рази приїхати маршруткою!!! з райцентру до онкодиспансеру - якісь дослідження, прийом і т.д. При цьому страшенно мучився, і я не могла на цеспокійно дивитися - я плакала.......Трамадол назначили за тиждень до смерті, а знеболююче, яке має хоч трохи полегшити ці муки - призначили за 1 день до того як він помер.
Людина має право на повагу і знеболення в свої останні дні.
Те, що відбувається зараз з онохворими - це знущання. І не над кожним окремо онкохворим. А над людською гідністю. Це настільки страшний гріх, що аж моторошно.
Але до сумління лікаря з онкодиспансеру взивати немає сенсу.
Тому я вимагаю реформу!".
Елена (пост написан под замком, поэтому фамилию не указываем):
"В мене дуже сумний досвід спілкування з нашою системою лікування, якщо врахувати, що я вже поховала майже всіх членів своєї родини. В усіх випадках допомога була або недієвою (невірно поставлений діагноз або підібране лікування), або й взагалі внаслідок так званої допомоги настала смерть... як у випадку із матір'ю.
Моя мати померла в обласній лікарні наприкінці ХХ століття, коли вже існувало УЗД та знання з дезінфекції та стерилізації інструментів, від післяопераційного сепсису. Мати привезли з районного містечка з гінекологічною кровотечею, бо там лікарі вирішили, що краще проконсультуватися з обласними свєтілами. Кровотеча не була несумісною з життям, кажу як жінка. Три години сидіння в чергах, паперового воландання, а потім раптове рішення - оперуватимемо, прямо сьогодні. Дарма, що вечір, дарма, що немає ні стерильних інструментів, ні навіть столів. Зараз швиденько простерилізуємо і зробимо. Ми таких операцій тисячі зробили. Зробили...
Спочатку разом з так званими стерильними підкладними занесли... трихомонади. На 8 добу шви повністю зняти не змогли, бо вони не зрослися, зняли через один і відправили до районної лікарні доліковуватися. Я пам'ятаю, як везли її з батьком машиною 200 км, пам'ятаю досі кожну кочку та ухаб на дорозі... В районній лікарні подивилися, похитали головою і вклали до стаціонару, лікування не допомагало, шви не зросталися, повідкривалися свищі. Відправили на консультацію до обласного онкодиспансеру. Там жіночка заглянувши одним оком встановила діагноз: так це ж саркома. Жодного дослідження проведено не було, навіть УЗД (так це зараз ми навчилися вимагати та захищати себе, а тоді сліпо вірили ескулапам). І знову 200 км дороги і все лікування, що було призначено, це морфій. В районній лікарні в цей час працював молодесенький анестезіолог-інтерн, так він від першого дня казав, що це сепсис і потрібно йти на ревізію. Але ж в Запоріжжі сказали саркома.
Лише через місяць вони наважились на повторну операцію, це була не саркома. Це були величезні інфільтрати та майже 700 мл гною. Так, це був сепсис. Мати вже не прийшла до тями після операції, було занадто пізно. Через інтоксикацію настав набряк легень і вона просто перестала дихати... Їй було лише 43 роки..." 
Дмитрий Шуманов:
"Поделюсь и я своим мнением про #вимагаю_медреформу.
В 2007 году я поступил в Запорожский Национальный Технический Университет и сразу же заболел ангиной... Вроде бы простая ангина, но нет... Врачи в нашей добросовестной и гениальной в кавычках студенческой поликлиники просто скачали с меня деньги не долечивши и отправили в университет, в результате чего у меня случился рецедив и огромное осложнение, которое переросло в тяжелейшую стадию мононуклеоза и месяца лежания в инфекционной и после 2 лет востановления печени. Из-за одной ошибки врачей я получил очень серьезную болезнь. Хорошо, что все хорошо закончилось. Я понимаю, что новая реформа полностью не избавит от этих проблем, но я верю, что таких ситуаций станет намного меньше".



  • winkwinkedsmileam
    belayfeelfellowlaughing
    lollovenorecourse
    requestsadtonguewassat
    cryingwhatbullyangry
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив